FC Dnipro

– Як зараз ваше здоров’я?

 

– Все чудово. Прооперували плече, підлікуємось і будемо рухатись далі. Все було порване – зв’язки, сухожилки. 6 болтів поставили.

 

– Футбол ще не скоро?

 

– Не скоро. Поки йде війна – нехай грають професійні футболісти. Поки не до футболу.

 

– Піти на фронт – це сміливий вчинок. Як ви зараз сприймаєте своє рішення?

 

– Якщо повернути час назад, то я вчинив би так само. Не можна порівнювати одну людину з іншою: цивільного, військового, спортсмена. Кожна людина – особистість, і у кожного своя історія.

 

Я можу звинувачувати лише дуже невелику кількість осіб загалом в країні. Тих, хто став колаборантом і перейшов на інший бік – тих треба знищувати. Через них дуже багато людей загинуло. Навіть не розумію, як можна свідомо таке робити і бути таким.

 

– Як футбольний світ реагував, коли дізнався, що ви в лавах ЗСУ?

 

– Світ – це гучно сказано. Я спілкуюся з хлопцями з нашої ветеранської збірної, з Олегом Собуцьким. Я їм вдячний за те, що вони є. Вони завжди допомагають мені і взагалі ЗСУ. Дехто й воює теж. Вони всі молодці.

 

У моєму колі немає зрадників. Я був би дуже засмучений, якщо б було по-іншому.

 

– Луческу сказав в одному з інтерв’ю: «Якби футболісти пішли воювати, то загинули б першого ж дня». Хто воював поряд з вами?

 

– Були й професійні військові. Коли ми зайшли, там були контрактники, а ми вже добровольці, які, грубо кажучи, прийшли їм на допомогу. Та там, хто хочеш був: муляри, штукатури, продавці, власники крамниць. Але різниці між нами не було.

 

Щодо слів Луческу, то я їх не читав і коментувати саме його слова не буду. Можу зазначити, що той, хто висловлює такі думки, напевно, трохи помиляється. Футболісти – не сцикуни, але кожен має робити свою справу.

 

Можливо, якщо б я був молодий і грав у футбол, то теж не пішов би на фронт, а продовжував би грати у футбол. Не знаю, як воно було б.

 

– Як у вас проходив період адаптації до військового життя? Ви ж не були армійською людиною раніше.

 

– Так, я не служив і завжди був цивільною людиною. Адаптація дуже швидко проходить після перших «прильотів» і перших атак. З автоматом та іншою зброєю здружуєшся миттєво. Багато часу на це не треба. Хочеш жити – швидко навчишся.

 

– Як би ви описали свій досвід на війні?

 

– Хлопці, які воювали ще з 2014 року, кажуть, що в історії такого не було – навіть в часи Другої світової війни. Збільшилась кількість артилерії. Навіть зараз війна теж змінилась. Нашим завданням було оборонятись, а тепер ми атакуємо. Це різні завдання.

 

У нас все було просто: максимально сховатись від артобстрілу і залишитись живим. Ну й відбиватись та копати. Це все. Всі військові знають, що майже найголовніше – це вміння правильно копати, копати й копати, бо тільки під землею ти можеш залишитись живим.

 

Багато людей думають, що армія – це щось таке романтичне. Насамперед, це щось прагматичне і брудне. Миєшся раз на тиждень, а іноді і раз на два тижні. Нічого романтичного там немає. Це дуже важка праця. Але вона того варта, бо завдяки їй люди в тилу мають змогу жити нормальним життям.

 

– Як вам було звикати до цивільного життя?

 

– Дуже складно. Я думаю, це ще не завершилось. Ти потрапляєш в інший всесвіт. Перший період – це просто капець. Дивишся і не розумієш. Багато людей, машин, всюди світло. Але людина спочатку звикає до одного, а потім до іншого. Слава богу, що тут багато людей та автомобілів. І що всі живі-здорові.

 

– Як військові сприймають Валерія Залужного?

 

– Особисто для мене Залужний входить до переліку осіб, якими має пишатись кожен українець. Він дійсно талановитий командувач і герой. Зараз вся країна дивиться на нього і сподівається, що наше командування в особі президента та головнокомандувача ЗСУ зможуть організувати нас всіх, військових і не військових, і організувати тиск з боку світової спільноти так, що ми переможемо.

 

Щодо його особистих якостей, то я цього не знаю. Не має значення, веселий він чи сумний. Просто він сьогодні для нас разом з президентом та офісом президента – це головні люди, які організовують нашу перемогу.

 

– Його кілька разів ловили на фото з шевроном «Динамо».

 

– Не бачив такого. Якщо це так, то я дуже радий чути і знати, що є ще один такий класний вболівальник «Динамо». На фронті є багато ультрас «Динамо» та інших клубів.

 

Кажуть, що я мало матчів зіграв за «Динамо», але це неважливо. Я народився в Києві і пройшов школу «Динамо», виріс з цим клубом у душі. Є кілька інших клубів, які зробили внесок в мою долю і залишились у мене в серці. Це «Верес» та «Дніпро». Я дуже люблю їх, вболівальників та ці міста.

 

Я можу жодного матчу не дивитись, але «Динамо» у мене завжди в серці.

 

– Знаєте, що «Динамо» показало найгірший старт в історії?

 

– Матчі не дивився, але всі кажуть, що невдалий. Ну, нічого страшного. Ми вважаємо Лобановського генієм, це був наш найкращий тренер. Давайте подивимось, яке місце «Динамо» зайняло, наприклад, у 1976 році.

 

Я зараз не пам’ятаю, але знаю, що після хороших cезонів завжди був провал. Це природньо. Може, не для «Барселони» і «Реала», там інша історія. А у нас таке бувало. Наступного року буде краще.

 

– Яка взагалі ваша думка про Луческу?

 

– Як до людини – я його не знаю. Дуже різне кажуть, а я не знаю, де правда. Коментувати й оцінювати не хочу, адже інформація буває викривленою. Хтось щось сказав, потім перекрутили. А можливо, він говорить одне, а має на увазі інше. Тому не хочу оцінювати його, як особистість.

 

Як фахівець – вся його історія в «Шахтарі» і в «Динамо» показує, що він геніальний тренер. Всі знають, що в «Шахтарі» він працював майже виключно з іноземцями - дорогими і висококласними. Коли його запрошували в «Динамо», то очевидно, що тут такого не буде. Просто таких гравців немає, і їх ніхто не купить. Це неможливо.

 

Люди звикають до чогось одного. Наприклад, є шаблон роботи, а у тренерів це майже у кожного. І він переносить цей шаблон з однієї команди в іншу. Той же Моурінью.

 

Луческу показав, що може міняти себе у своєму віці, своє бачення футболу, і пристосовуватися до реалій, які у нього є в кожній команді. І це круто. Це показує, що він дуже талановитий тренер.

 

Зараз я не можу назвати причини невдалого старту. Я так розумію, що невелика лава запасних, два турніри і дуже велика напруга. Але нічого страшного. Наступного року все виграють.

 

– Як ви ставитеся до історії з телепулом і заяв Суркіса про безкоштовний футбол для військових? Чи до футболу взагалі військовим на фронті?

 

– Всі люди різні. Крім того, зараз трохи інша ситуація на фронті. Коли ми були, то не працював зв’язок, не було ще Starlink. Зі спілкування з хлопцями я розумію, що під час нашого перебування на передовій наша артилерія була 5%, а руснява – 95%. Зараз кажуть, що наша – 70-80%, а їхня – 20-30%. Тому зараз є більше часу і можливості дивитись. Коли я там був – це було неможливо.

 

Але навіть тоді хлопці телефонували мені, коли якісь ігри були, і питали, чи я дивився. Чесно – особисто мені було не до цього. Навіть зараз я тільки одну гру подивився. Пам’ятаю, що мені Бущан сподобався.

 

Щодо телепулу. Якщо це допомагає військовим – значить, класно. А в цілому, якщо чесно, мені пофіг.

 

– Що взагалі думаєте щодо проведення чемпіонату з футболу під час війни?

 

– А для чого ми воюємо? Щоб люди в тилу жили нормальним життям. І щоб вони відволікались. В основному критикують ті, хто не є вболівальниками. Але це має бути. Життя має продовжуватись. Нехай грають, нехай люди дивляться. Ми ж в кінотеатри ходимо? Магазини працюють. Крім того, як ти сама сказала, військові на фронті дивляться. Значить, мають грати.

 

А на міжнародних матчах окрім пресконференцій та інтерв’ю є ще особисте спілкування. Це також важливо, щоб донести думку про допомогу Україні. Інколи у приватному спілкуванні можна краще переконати людину. А вона потім буде амбасадором нашої думки у своєму колі. Це дуже важливо.

 

– У своєму фейсбуці ви писали про трансфер «Ворскли»: «Півмільйона євро за гравця зараз - це дно». Наскільки етично витрачати клубам мільйони на футболістів?

 

– Я знаю, про що ви кажете. Це була моя перша реакція, але я змінив думку. Я дещо довідався, деякі нюанси, і вважаю, що кожен такий трансфер, кожну виплату коштів треба розглядати окремо. Не можна всіх рівняти під одну гребінку.

 

Звичайно, спочатку це дуже коробило. Але я дізнався деякі деталі. Там все нормально. Нехай буде як буде. Але деталей я не можу розповісти.

 

– Нещодавно у Польщі колега цікавився, як в Україні сприймають чоловіків призовного віку, які виїхали за кордон і не повертаються додому?

 

– Я зараз не хочу роздмухувати цю тему. Війна закінчиться, вони повернуться, і ми їм все скажемо. Все, що ми про них думаємо. Нічого хорошого про них я сказати не можу. Якщо вони зробили свій вибір – залишайтеся там, де ви хочете. Але життя різне. Подивимось, як воно буде.

 

– Є ще Анатолій Тимощук та інші люди футболу, які залишилися в Росії і взагалі ніяк не висловлювали своєї позиції.

 

– Я не знаю, хто це такі. Я про них забув. Добре, що їх позбавили нагород, але їх просто не існує. Це не люди для мене. І через таких, як вони, дуже багато людей загинуло. Чого їх обговорювати? Їх не існує. Все.

 

Мерці, зрадники, покидьки. Ваші рідні і близькі знаходяться тут, їх бомблять, а ви просто кажете: «Ой, вибачте, а я ні при чому».

 

– А що думаєте про Ракицького, який розірвав контракт з «Зенітом» і засудив дії Росії?

 

– А де він зараз?

 

– В Туреччині грає.

 

– Ну нехай там грає далі. Особисто я йому тут радий не буду. Не чув, що він поїхав через війну. Не хочу його обговорювати.

 

– З іншого боку у нас були історії Вернидуба в ЗСУ та патріотичної позиції Алієва. Хто вас приємно здивував? Хто з футболістів допомагав коштами?

 

– Мене приємно здивував український народ в цілому. Серед хлопців, коли ми збираємо кошти для підрозділу, допомагав Рустам Худжамов. Це просто красень. Нікому нічого не каже, а просто питає, що потрібно, і робить. Віталій Самойлов не настільки відомий, як той же Ракицький, але як людина – він просто бог. Кожен день організує, збирає, допомагає і передає дуже важливі штучки для ЗСУ.

 

– В інтерв’ю ви спілкуєтесь українською мовою. Яке взагалі ставлення до мовного питання у військових? Кажуть, що вдень всі можуть говорити як хочуть, а ввечері переходять на українську, щоб знати, хто свій.

 

– Це правда майже на 100%. У мене розрахунок, де були російськомовні, хоча бригада львівська - 24-та імені короля Данила Галицького. У мене в розрахунку були хлопці з Харкова, Сум, Полтави. Ми російськомовні. При роті теж всі по-різному говорять.

 

Ввечері, якщо чесно, взагалі не розмовляєш. Це зараз є тепловізори, а у нас їх тоді не вистачало. 5 людей стоїть на охороні – один тепловізор. Решта стоять та слухають. Ти навіть очі закриваєш, тому що зірок немає, темно. І просто слухаєш. Але коли ми повертались, то всі говорили українською.

 

І будемо розмовляти українською. Може, не так гарно, але будемо намагатися вчитись. Думаю, через деякий час ми будемо нормально говорити. Ми будемо спілкуватись українською мовою і всіх просити теж.

 

Мова – це дуже важливо. Треба вивчати мову, говорити, спілкуватись, але це не наріжний камінь, як деякі намагаються всіх у цьому переконати.

 

– В Івана Петряка на війні загинув тесть. Він говорить, що Росія - вороги на все життя навіть його внуків. Яке у вас ставлення до росіян?

 

– Погане ставлення. Але вони про це дізнаються при персональному контакті. Озвучувати не буду. Але ставлення дуже погане. Я не люблю, коли погрожують чи щось обіцяють. Хочеш робити – роби. Не хочеш – не роби.

 

Сподіваюсь, що ми їх більше ніколи не побачимо. Я б взагалі загнав їх за Уральські гори, поставив би ППО, щоб вони не перелітали, і хай там собі живуть. Бачити їх не хочеться. Ми вже бачимо дуже багато «безвізових» росіян, і нехай вони залишаться в землі.

 

Весь світ допомагає Україні. Але особисто ми, коли йшли у перші дні, отримували дуже велику підтримку від поляків. Майже все, що ми мали, було з Польщі: аптечки, польські натовські броніки, їжа. Дуже низький уклін і велика вдячність польському народу за ту допомогу, яку вони надали і продовжують надавати.

 

Це дійсно така позиція, яка дозволяє нам зараз перемагати ворога. Польща стала таким перевалочним хабом. Навіть за підтримки всього світу було б складніше, якби у поляків була інша позиція. Перевезення зброї, гуманітарки, допомога нашим жінкам і дітям, які рятувалися від війни - вони просто супер зробили.

 

– В Росії постійно говорили про «спорт поза політикою», а тепер спортсменам дають повістки і призивають.

 

– Хай їх призивають - туди їм і дорога. Кожен, хто не бореться, той підтримує. Вони не борються проти свого режиму, значить, вони його підтримують. Боротись вони не хочуть. Вони хочуть малою кров’ю і туди, і сюди, але такого не буває. Це стосується не тільки спортсменів. Є вибір: боротися або загинути. Нехай їх мобілізують, нехай до їх родин приходять похоронки.

 

– Багато хто змінив своє ставлення до Зеленського після 24 лютого. Люди спорту часто говорять про «залізні яйця» президента.

 

– Це дійсно так. Я вже давно не романтик, не оптиміст і не песиміст. Я реаліст. Коли казали, що Зеленський комік і так далі – мені противно це слухати. Я не був спочатку його великим прихильником, але людина ще нічого не зробила, а ви його вже паплюжите, вішаєте ярлики.

 

Думаю, що проблема Зеленського була не в тому, що він такий-сякий, а в людях. Це проблема не тільки Зеленського, але й всіх, хто приходить на певні посади. Щоби вся Україна сказала, що все класно, йому треба мати стільки спеціалістів, скільки у нас немає в країні. Має минути 40 років, щоб менталітет людей змінився. Це по-перше.

 

А по-друге, у нього дуже потужні вороги всередині країни і ззовні. Цей карлик російський вважає себе богом, і тут приходить актор, з яким йому доводиться сидіти за одним столом і спілкуватись. Великі люди цього світу вважають, що офіціанти, футболісти, актори – це обслуговуючий персонал для розваг. Це інший рівень людей. І тут з тобою за один стіл сідає простий хлопець.

 

А після 24-го багато людей, навіть серед військових, закидали Зеленському, що розмінували перешийок з Кримом і запустили ворога. Ну так, Зеленський сам ходив і розмінував. Ми всі розуміємо, що це була спланована акція і зрада. Впевнений, що після війни всіх винних знайдуть, і всі будуть покарані. І тут вже ніхто не відкупиться. Це загибель багатьох людей в усій Україні.

 

Навіть якщо вдасться відкупитись на якомусь маленькому рівні, то військові ж повернуться і знайдуть кожного. Нехай зараз вони живуть надією або ще чимось. Зараз треба думати не про них, а про те, як завершити війну перемогою. А потім будуть інші розмови.

 

Думаю, що Зеленський в першу чергу це підтримає. Ми бачимо це за його вчинками, коли він змінив дуже багато голів СБУ. Він розуміє, що це питання нашого життя, кожного з нас і його особисто.

 

Я вступив у партію «Слуга народу» і деякий час дійсно шкодував про це, а зараз не шкодую. Йдеться не про партію, а про те, що у нас такий президент. Я дійсно пишаюсь ним. Думаю, що зараз майже кожен українець ним пишається. Він є прикладом для кожного з нас.

 

– Була на матчі збірної України у Кракові. І дуже багато шотландців запитували: «Коли війна закінчиться?»

 

– Нам потрібна тільки перемога. Росіяни наче зомбі. І мене бісить, що їх приймають в Грузії та в інших країнах. Невже ви не розумієте? Вони навіть не за довгим рублем потягнулись. Посидять там місяць і скажуть: «А чего тут не по-русски? Вы что, русский не понимаете? А нас ущемляют. Нас много, так организуйте нам что-то».

 

У всіх такий приклад був на очах, але знову і знову історія повторюється. Разом зі мною у госпіталі були грузини з грузинського легіону. Красені і великі молодці. Дуже ними пишаюсь. Але з іншого боку я дивлюсь на Грузію і згадую, що вас ще кілька років тому херачили танки, літали ракети, а ви кажете: «Приходьте, ми вам теплі речі організуємо».

 

Росіян питають, чий Крим, а вони відповідають: «Ну, кримчан». Правильно зробили у країнах Балтії. Коли була залізна завіса, ти не міг просто прийти і сказати, що хочеш стати громадянином, наприклад, Німеччини. Вони розглядали і дивились, чи дійсно ти дисидент, чи ти не засланий агент КДБ. Неможливо всіх підряд пускати до себе в країну. Там є і заслані, і ФСБ-шники, які будуть підривати країну зсередини.

 

Треба проходити поліграф, підписувати документ, після якого задньої вже не буде. І тоді, будь ласка, будемо раді бачити.

_____________

 

Зараз Святослав збирає донати на необхідні речі для свого батальйону.

 

«Мені допомагає журналіст Олександр Пупченко. Він збирає і все організовує. Ми тримаємо руку на пульсі. Президент офіційного фанклубу «Барселони» в Києві Олександр Ковальов передав нам 30 зимових спальників. Всі по можливості роблять і допомагають. Я вдячний кожному, хто відправив 100 гривень чи 2000», - говорить Сирота.

 

Номер карточки: 5375411201274011

 

https://send.monobank.ua/jar/9YT8WpHfp3

 

Насамкінець запитую, чи буде Святослав вичитувати текст перед виходом інтерв’ю. Таку відповідь не часто можна зустріти.

 

«Я не прихильник редагування та цензури. Впевнений, що все нормально».

 

ua.tribuna.com