FC Dnipro

просмотров: 5916 коментариев: 16 

Офіційний сайт СК продовжуємо знайомити вболівальників із новачками Дніпро-1. Сьогодні прес-служба поспілкувалась із захисником Максимом Біликом, який напередодні підписав контракт із клубом на півтора роки.

— Максиме, якщо перший новачок СК Дніпро-1 Артур Карноза постать в нашому футболі доволі відома, то сьогодні наше з тобою завдання розповісти вболівальникам про футболіста Максима Білика.
— Я не проти (сміється).

— Де ти починав грати в футбол?
— Я народився в Дніпропетровську і перші мої футбольні кроки були у легендарній школі Дніпро-75, де моїм тренером був Анатолій Усенко.

— О, їх же два брати! У Васильовича, чи Пантелійовича?
— У молодшого — Анатолія Васильовича. Хоча знаю обох. Як і взагалі багатьох ветеранів дніпровського футболу, починаючі з директора школи Дніпро-75 Валерія Георгійовича Лапшина. Ну а потім, коли вже потрібно було робити якийсь вибір з прицілом на майбутнє, пішов в інтернат, так я і потрапив у ДВУФК.

— Що за чотири роки в інтернаті запам’яталось найбільше всього? Було цікаво, важко?
— Спочатку було нелегко, адже відірвали від дому і це було дуже незвично. Першим у мене тренером там був Віктор Михайлович Ястребов, у якого я займався півроку — він і набирав нашу групу. А потім нас прийняв Олег Олексійович Саліхов.

— Теперішній адміністратор СК Дніпро-1?
— Так, саме він. Він і доводив нашу групу до самого випуску у 2007 році. Можна сказати, що тепер ми зустрілися 10 років потому (сміється). Ми були у нього перший і останній випуск.

— До речі, хлопці з вашого випуску зараз роз’їхалися по всьому світу. Підтримаєте зв’язок?
— Так. Рома Сахно зараз у Канаді — там працює і грає за команду з Торонто, а Рома Бабак в Австрії, і там грає в першій лізі. Ну, а так з нашого випуску в футболі найбільш розкрився Антон Кича, який пограв у вишці за Іллічівець, Олександрію і Чорноморець, а зараз вже кілька сезонів виступає за Геліос. Було ще кілька хлопців, які починали виступи у Другій лізі, але вони через різни обставини, в основному через травми, вже завершили грати.

— В різних джерелах ти вказуєшся то як лівий захисник, то як центральний захисник. Яке твоє основне амплуа, і де тобі комфортніше грати?
— Ще зі школи Анатолій Васильович поставив мене на позицію лівого захисника, оскільки я — шульга, і в інтернаті я також грав зліва у захисті. Тільки коли я приїхав у Литву мене стали пробувати в центрі оборони. І так я у цю роль вжився, що потім, де би я не виступав, мене постійно ставили в центр захисту, але ніяких труднощів мені не складає зіграти і зліва. В Охтирці навіть були випадки, що доводилося на правому фланзі грати.

— А першою твоєю командою став криворізький Гірник, який виступав у Другій лізі. Як туди потрапив?
— Тоді як раз був останній сезон у Другій лізі, коли ще у команд був ліміт, і обов’язково в заявці на матч повинні були знаходитись гравці не старше 17 років. І нас троє футболістів поїхало в Гірник з інтернату, і двоє там лишилося. Фактично, нам просто пощастило, що в той час працювало правіло ліміту, наступного року його вже скасували. З Гірника я все ж таки потім пішов, адже на зборах отримав травму і вони взяли іншого 17-річного хлопця, і сенсу там сидіти не було, тому я повернувся до Дніпра, де почав грати за Дніпро-75, який тільки увійшов до Другої ліги.

— Але кращою школою мабуть для тебе став дубль Кривбасу, адже ти постійно там грав поруч із досвідченими гравцями з УПЛ?
— Там насправді було багато що цікавого, з командою працювали Сергій Миколайович Мазур і другий тренер Сергій Миколайович Соловйов. І, скажемо так, саме у Кривбасі я почав перетворюватися у футболіста. Якщо у Другій лізі особливо нічому не навчали, то у дублі вже конкретно вказували на помилки, говорили, як їх виправляти і саме там, я вважаю, став прогресувати, як футболіст.

— Ти там виступав три сезони. Був шанс зіграти за основу в УПЛ?
— Так, шанс був. Я чотири — п’ять разів потрапляв в заявку основного складу, але на поле мене так і не випускали, і в Прем’єр-лізі я не дебютував.

— А як з’явився варіант з Литвою?
— В Кривбасі був тренер-селекціонер Сергій Святославович Воробей, який як раз і поїхав у Литву головним тренером. А у мене вже був такий вік — 21 рік, коли для дубля вже старий, а в основу не пробився, — і він мене запросив в свою литовську команду.

— Чим запам’яталася литовська вища ліга?
— Я би не сказав, що там сильно високий рівень, так можливо перша п’ятірка команд якось окремо виділяється. Але на той час їм було б важко конкурувати з українськими клубами. Хоча зараз туди багато хто їздить, у першу чергу тому що там є фінансова стабільність.

— Я подивився, у вас була непогана команда — ви посіли четверте місце у чемпіонаті.
— Так, ми завоювали місце в кваліфікації Ліги Європи, але по завершенні сезону президент перестав фінансувати команду на тому ж рівні. Він хотів, щоб вона обов’язково потрапила до трійки призерів, а просто вихід до єврокубків його не влаштував. Хоча можливо у нього просто по бізнесу виникли проблеми, і він повідомив, що залишає тільки литовців в команді.

— І що було далі?
— Повернувся в Україну, зіграв кілька матчів за черкаський Славутич, узимку провів збори в команді, але так там і не залишився, адже як раз в Черкасах змінився тренер. Приїхав додому, як кажуть, потикався трохи по оглядинах, але ніякої команди так і не знайшов. Поговорив з батьками, і тато сказав: Синку, давай шукай роботу. І я пішов влаштовуватися на роботу.

— І де працював теперішній захисник СК Дніпро-1? (сміємося)
— У паспортному столі.

— Так це ж міліцейська освіта потрібна!?
— А я і закінчив наш дніпровський університет МВС, так що освіта у мене юридична. Поступив туди одразу після ДВУФК, коли пішов грати за Гірник.

— Важко було і у футбол грати, і навчатися в такому вищі?
— Тоді було простіше, ніж зараз. Я зробив собі вільні відвідування, навіть не знаю, чи є зараз подібне. А тоді брав лист з команди: з Гірника, потім з Кривбасу, а далі вже ці папери від мене ніхто в університеті і не вимагав. А коли у мене була можливість, то я приїжджав, щось писав, здавав іспити.

— Тоді тобі потрібно було грати за команду УВС (Дніпропетровськ), яка у той час була однією з найсильніших в області?
— Ні, за неї я як раз і не грав. Мені один приятель сказав, що пішли пограєш на область, мовляв, тобі буде не важко. Як раз тоді створювалася команда ВПК-Агро, за яких я і грав півтора роки. Паралельно працював, але потім вже не у паспортному столі, а у департаменті освіти.

— А там ким?
— А там головним фахівцем у відділі вищої освіти. Курирував інститути та університети міста.

— Я так розумію, що по завершенні ігрової кар’єри ти не пропадеш!?
— Будемо надіятись (сміємось). Але, я розраховую ще пограти у футбол. Так я працював і паралельно грав за ВПК-Агро, з яким становився чемпіоном області, грали в чемпіонаті України серед аматорів. Ну а далі Сергій Миколайович Соловйов прийняв зачепилівський Колос, і я йому вдячний, що він зателефонував і запросив до своєї команди. Раніше ми працювали у Кривбасі, плюс він тренував дніпропетровський УВС і бачив мене у першості області, і добре знав мої можливості.

— А якщо порівняти чемпіонат Дніпропетровщини і Харківщини тих сезонів, де було цікавіше, який з чемпіонатів був сильнішим?
— Скажемо так, у Дніпропетровській області було більше сильних команд, але в Харківській було більше грошей (сміється). На Дніпропетровщині завжди було більше цікавих матчів, адже більше команд боролися за чемпіонство, хтось постійно міг вистрілити. А у чемпіонаті Харківщини фактично дві, ну три команди тільки сперечалися за нагороди — це Колос, ЕТМ і Локомотив з Куп’янська. І там ці клуби були більш фінансово забезпечені, і багато що вирішувалося за кулісами, тобто по за межами футбольного поля. У Дніпрі такого не було.

— Я так розумію, що це реверанс на адресу Федерації футболу Дніпропетровської області? (сміємося)
— Можна і так сказати. Отже Сергій Соловйов зателефонував і каже: давай повертайся у футбол. Я відповідаю, що ні, я ж працюю, мені вже не до футболу, а Сергій Миколайович говорить: Ще встигнеш протерти собі штанці.

— Щоб грати за Колос, потрібно було мешкати у Зачепилівці?
— Ні, там не потрібно було жити. Ми тренувалися у Дніпрі, оскільки практично всі хлопці звідси, а харків’янам тут знімали житло. Отже, я відповів: Миколайович. Я подумаю. Але довго я не думав, прийшов до дому і плюнув на все: та скільки того життя, спробую повернутися (сміється). Спочатку ми домовилися, що перші місяці я спробую футбол поєднувати із роботою, мало, що там станеться в клубі і для мене почалося: робота, тренування, робота, тренування, робота… І за два місяці я зрозумів, що довго так триватиме не може. Зрозумів, що з роботою потрібно зав’язувати.

— Тобто, можна перефразувати відомий вислів: якщо робота заважає футболу, то кидають роботу!
— Точно (сміємось). Я подивився, що все стабільно, і вже захотілося назад у футбол повернутися. Так у складі Колоса я провів рік в чемпіонаті України серед аматорів і в першості Харківської області.

— А як ти опинився у Нафтовику?
— На матчах у Харкові, а там до Охтирки 90 кілометрів, постійно були присутні керівники Нафтовика — Андрій Вікторович Полунін та Володимир Миколайович Книш. А вони ж з Сергієм Соловйовим одна інтернатівська бригада. Так вони доволі регулярно переглядали матчі, і узимку зателефонував Володимир Книш та запросив на збори. Я поклав слухавку, а сам думаю про себе, щоб отак з першості області одразу запросити у команди Першої ліги — мабуть якийсь розіграш! Кажуть, що передзвонять, хоча таке передзвоню я багато разів вже чув. Але після нового року Володимир Миколайович таки передзвонив, сказав коли збори, що мене очікують і так я опинився в команді. Пройшов два збори, а вже на третьому зі мною підписали контракт.

— За два роки які самі пам`ятні матчі були у Першій лізі?
— Самий пам’ятний це той, в якому я забив свій перший гол за професійну команду. До цього я хіба що у товариських матчах забивав, або за дубль в Литві, але то я навіть не рахую, там був такий смішний рівень… А так, щоб ти зайшов в Інтернет, і подивився на свій гол — це було вперше.

— З якою командою це сталося?
— Це була гостьова гра із Сумами — принципове сумське дербі. Ми вели у рахунку — в кінці першого тайму Влад Войцеховський забив, і у другому таймі на 51-й хвилині той же Войцеховський подав зі штрафного, і я головою забив гол.

— А взагалі ти рідко підключаєшся до атаки, або підключався, але не вдавалося забити?
— Коли був у Кривбасі, то взагалі якось заведено, що флангові захисники залишаються на стандартах позаду. Інші, думаю, ходять — ну нехай ходять (сміється), особливо мені і не хотілося. В Литві, коли вже почав грати центрального захисника, став підключатися, але не забивав, знову таки, хіба що в дублі, і от в Зачепилівці вже почав постійно підключатися, і став там забивати після кутових, штрафних. А в Першій лізі особливо багато ти і не заб’єш, так просто не дадуть розігнатися, вистрибнути і пробити. Хоча в Охтирці різні моменти були: і зліти, і падіння. Не встиг я підписати контракт, провів лише 6 матчів, як отримав важку травму — хрестоподібні і меніск полетів, після чого 5 місяців лікувався. Вже і різні думки у голову сталі лізти, адже контракт був на рік — до 31 грудня, а по прогнозу я тільки 28 листопада міг вийти на поле. І я міцно взявся за відновлення, багато працював, і в результаті ще встиг зіграти чотири матчі до нового року, і підписати ще один річний контракт.

— Серед обов’язків флангових захисників є вкидання м’яча з ауту. Ти до 11-метрової позначки докинеш?
— Ну до 11-метрової позначки взагалі мало хто докидає, але до воротарського майданчику докину (сміється).

— Тобто стандарт можна награвати?
— Ну, якщо буде високий форвард, то чому б ні? В останні півроку в Нафтовику, коли вже гравців було небагато, потрібно було атакувати всім, чим тільки можна. І пару раз було, коли після вкидання з ауту забивали голи.

— Буквально сьогодні портал Sport Arena оприлюднив символічну збірну Першої ліги за підсумками першого кола сезону 2017\18, і ти туди потрапив — посів третє місце серед усіх центральних захисників дивізіону. Наскільки для тебе це стало несподіваним, і як взагалі футболісти реагують на подібні журналістські матеріали?
— Звичайно, це дуже приємно. Я навіть не очікував такого результату. Зараз Нафтовик у такому стані, що кожного разу, коли виходили на поле, то намагалися чимось допомогти, щось зробити. І під час чемпіонату кілька разів потрапляв до збірної туру, але, що за підсумками півріччя мене ще якось визнають, — це справді було несподівано і дуже приємно.

— Так поступово ми підійшли до твого переходу в СК Дніпро-1. Як у тебе виник цей варіант продовження кар’єри?
— Насправді, до мене доходили чутки, що можу опинитися в СК Дніпро-1 ще улітку, коли команда тільки створювалася, але на той час у мене ще був діючий контракт із Нафтовиком. Тоді як раз розпочалися складнощі у клубі, багато хто пішов з команди, але я залишився допрацьовувати контракт. Працював спокійно, нічого не тримав у голові, і за кілька днів до останнього туру зателефонував Дмитро Станіславович Михайленко і сказав, що бажає бачити мене в команді, і що коли буду у Дніпрі, то під’їхав би на базу поспілкуватися. Ми дограли чемпіонат, я приїхав до дому і наступного дня одразу ж вирушив у Придніпровськ.

— Була інформація, що тобою цікавились і інші клуби. Можеш когось назвати?
— Пропозиції в основному були з за кордону, наприклад, з першої ліги Польщі.

— Ти поспілкувався із головним тренером, які Дмитро Станіславович перед тобою ставить завдання?
— З приводу, що саме він хоче побачити від мене полі, ми ще не спілкувалися, хоча я трохи потренувався з командою. Головне, що була конкретика, коли він говорив, що хоче мене бачити в команді, розповів про завдання перед клубом, сказав, що ми тебе знаємо, як футболіста, стежили за тобою і, мовляв, йди і думай. І вчора я підписав контракт.

— Міг би Максим Білик, три роки тому, сидячі в паспортному столі, представити, що він буде грати на професійному рівні, за команду з Дніпра?
— Ні, тоді я взагалі не мріяв, що зумію зіграти на професійному рівні. Тим більш за команду з рідного міста.

— За кілька місяців ти можеш вийти на поле проти команди УПЛ. Те, що СК Дніпро-1 зараз вийшов у півфінал Кубка України є додатковим мотиваційним стимулом?
— Звичайно. Дуже хочеться перевірити власні сили на тлі суперника рівня Прем’єр-ліги. Таке не часто трапляється, хоча у цьому році я грав в чвертьфіналі Кубка проти київського Динамо.

— А в поточному кубковому турнірі ти зіграв матч за Нафтовик, коли команда поступилася в серії пенальті, але свій 11-метровий те реалізував. Можеш згадати той матч?
— Це було на початку сезону. У Волочиськ добиралися 16 годин на автобусі, і багатьох гравців основи вирішили не брати. В запасі були тільки я з Цюцюрою та голкіпер, а в іншому на поле вийшли ті, хто отримував мало ігрової практики та молодь. І гра для нас непогано складувалася — вели 1:0, потім 2:1, але в кінці самі собі забили — 2:2, а по пенальті програли.

— Ти тоді першим пішов бити пенальті. Ти взагалі є фахівцем в 11-метрових ударах, або це випадковість, що ти пробив?
— Не скажу, що випадковість. Як я вже казав, у минулому розіграшу Кубка України Нафтовик дійшов до чвертьфіналу, де грав з київським Динамо, і ми за тиждень до матчу почали відпрацьовувати пенальті, як раз Володимир Миколайович Книш нас до цього готував, і на цих тренуваннях я постійно забивав, лише одного разу влучив у стійку. При цьому бив постійно в один кут і воротарі хоч стрибали, хоч не стрибали, Валера Юрчук у тому числі, відбити ніхто не міг.

— До речі, СК Дніпро-1 восени кілька 11-метрових не забив, можливо станеш в команді новим штатним пенальтістом?
— Думаю, все ж таки, у СК Дніпро-1 є досвідчені хлопці, які самі добре виконують пенальті. Ну а якщо довірять, то спробую (сміється).

— Який собі номер обереш в команді. Цікавився цим питанням?
— Для мене це не принципово і це ще не обговорювали.

— А в Нафтовику у тебе який був номер?
— 37-й.

— Так, не дуже популярний.
— На вибір дали, взяв 37-й і побіг під ним.

— Ну і напередодні нового року, що побажаєш вболівальникам тепер вже нової для тебе команди?
— Я знаю по собі, як тут кожен вболівальник з дитинства мріє опинитися в рідній для себе команді. Головне, щоб було здоров’я, і щоб ви були разом з командою постійно, як кажусь і у горі, і у радості. Не так, що сьогодні виграли — молодці, а завтра програли — і все. Головне — здоров’я, віри, а все інше ми зробимо для вас на футбольному полі.

scdnipro1.com.ua

Карноза: У мене була дуже серйозна травма

Михайленко: Пока наша цель — повыситься в классе